|
Я про війну багато прочитала
Я про війну багато прочитала,
З глибоким сумом оглядала
Сторінки страшної історії Землі,
Що принесли у світ жахливий час війни:
Лилася кров, текли струмки печалі,
І небосхил був чорний від журби.
Йшла смерть за смертю...
А мати проводжала
На боротьбу своїх ріднесеньких синів.
Там сліз було немов дощу із неба,
Стогнала від жорстокості душа,
І суще затуманилося тінню,-
Бо Матір Божа сльози пролила.
Та лихоліття всі перетерпіли люди,
Та біль і досі душі їх ятрить,
І коли б тільки не герої мужні,
То зараз ми не змогли жить!
Резниченко Ганна
***** |
НЕ
ЗАБУТИ
(оповідання)
Даринка йшла вузькою доріжкою, яка вела до школи. На узбіччі цвіли
соняхи, привітно усміхаючись дівчинці. Здавалось, що все таке веселе,
радісне... Далі, за високою стіною соняхів, виглядала невисока, трохи
похила селянська школа.
*
* *
„ Ви
маєте все, про що просять вас учителі. Потім тільки дякувати будете,” –
говорила Олена Петрівна. Та Дарина нічого не слухала, була вона мов не з
цього світу. Серце аж завмирало від тривоги. Щось не давало спокою душі
й бентежило уяву. Якесь дивне передчуття... „ От подорослішаєте й можете
стати інтелігентними людьми, бо знатимете грамоту,” – продовжувала Олена
Петрівна. На мить Дарині здалось, що все завмерло. Не встигла вона
повернутись, як їй здалось, що пекло опинилось на землі.
Над
головою вже не було даху, лише чорна безодня диму та полум’я. Уже не
було сили терпіти цю пекельну спеку від вогню. Дарина насилу звелася, та
ноги й руки мов чужими стали, а світ перед очами поплив...
*
* *
Дарина
прокинулась від яскравих сонячних променів, що грали самоцвітами на
розбитому склі. Їй досі вірилось, що згоріла її школа, зачахли соняхи, а
небо наче погасло. Навіть птахи замовкли. Ніде ні душі. Дівчинка
підвелася. Сльози котились з її ясно – блакитних очей, відбиваючи
грайливі промені сонця. Вітер розвивав біле кучеряве волосся, що вилося
молочними хвилями, спадаючи сніжно – білим водоспадом на плечі.
Тепер їй зовсім стало самотньо. Вона жаліла, що залишилась жива. А
навіщо жити одній на білім світі? Їй хотілось втекти чимдалі від своїх
думок, від себе, від минулого... Неначе нестримний порив підхопив її
бажання, вона готова була бігти, але... Раптом чиясь дужа рука зупинила
її. Це був німець. З виду він був високим, мужнім, з суворим поглядом.
Якийсь нелюдський блиск у його очах помітила Дарина, щось дивне було в
ньому. Раптом він запитав: „Wer
bist
du?”
( Хто ти?). Дарина не сказала нічого, бо не знала німецької. Тоді німець
мовчки повів її до свого укриття.
*
* *
Вони йшли
по людських тілах, що ховались під уламками будівель і видертих з
коренем дерев. Нарешті вони дійшли до поля, яке розпростерлось за селом.
Дарина та німець відійшли ще зо дві сотні кроків і зупинились. На цьому
місці була викопана батарея, а ще далі стояла маленька, стара хата
якогось діда, що часто з,являвся в селі, але мало хто його
знав. Німець відкрив перед нею двері хатини. Чого в цій оселі тільки не
було: повно зброї, патронів, навіть німецька вівчарка, яка привітно
загарчала. Даринка сіла на лавку, що стояла біля вікна.
Вже
смеркалося. Перші зорі миготіли на пустому, бездонному небі. Як жаль, що
батьки полишили її ще у вісім років. Їх забрала важка праця, що віддала
все нутро неначе хвороба, і все – таки з’їла, полишивши її одну.
Німець поставив перед дівчиною тарілку з вареною пшеницею і склянку
молока. Даринка недовірливо глянула на нього. Тоді той підсунув їжу
ближче. Дівчинка не стала опиратись. Їй не було лячно за себе, що її
можуть отруїти, тому і їла.
*
* *
„ Війна
була темною хмарою, що мала запах дурману, який безжалісно оволодівав
розумом людей, змушуючи вбивати, проливати кров, знедолювати. У ті часи
війна сміливим кроком ступала по землі у реальному житті. Тепер межа її
володінь – книги. Тільки тут вона змогла розколоти світ, як дзеркало, що
розлетівшись на мільйони скалок все одно відображають у собі її злий
погляд. Про її безжалісність можна говорити, але марно. Треба було лише
пережити все, щоб відчути гіркий дим цього лиха,” – утираючи сльози,
говорила Дарина Олександрівна, звертаючись до класу.
„ Я
багато пережила і пройшла надто багато доріг, щоб бути тут, з вами.
Любити вас, як рідних. Я завжди мріяла стати вчителем. І рада, що змогла
вибороти у війни свою долю. Я дуже хочу, щоб у ваших серцях ніколи не
панували злість, підлість, підступність. Живіть мирно, прагніть до
щастя!” – знов-таки, не стримуючи сліз говорила Дарина Олександрівна.
Вона, ховаючи сльози, глянула у вікно, де побачила високу стіну соняхів,
а за ними привітне село, що неначе посміхалось. І знову гіркі сльозинки
тихенько котилися й котилися з її очей – як відгомін того, що відлетіло
вже назавжди, але повертається невимовним болем... Його не забути!
Сохацька
Росина
(^)
*****
Я НЕ ХОЧУ ВІЙНИ...
Улюблена книжка дитинства моєї матусі –
«
Четвёртая высота»
Олени Ільїної. Мама порадила прочитати її. Ця книга
також захопила мене. Нерідко я звертаюся до неї, і з Гулею Корольовою ми
мандруємо до Іспанії, до зоопарку, у школу та басейн. Ця дівчинка
цікава, весела, жвава. В неї сірі очі, русе волосся та весела посмішка.
Ця дівчинка, коли підросла приймала участь у Великій Вітчизняній війні.
Вона трагічно загинула на фронті: „
Ранена . В грудь. Гуля глухо застонала, рванулась, и,
запрокинув голову, с трудом выговорила:
- Ничего.… Чья
высота? Наша?”
Це були її останні слова.
Коли я закінчила читати, то зрозуміла, що війна
приносить біду та смерть. Люди всіх країн повинні пам’ятати це. Я не
хочу війни. Хочу миру!
Рудова Дар’я, 4-А
(^)
*****
|
НІ
ВІЙНІ!
Ми
прочитали книгу про війну.
З бабусею сиділи і мовчали.
Ну що тут скажеш про таку сумну
подію, сповнену і смутком, і печаллю
Вона ж всім стільки горя принесла.
І зруйнувала нашу всю країну.
Але солдатська мужність не дала
Фашистам знищити прекрасну Україну.
Тепер лиш пам’ятники мовчазні
Нагадують про ту страшну подію.
А ми, маленькі, скажемо: „ Ні, війні!”
І дуже хочемо, щоб справдилась надія.
Колінько Ксенія, 4А
(^)
***** |
ЖАХЛИВІ СТОРІНКИ ВІЙНИ
Війна... Таке страшне й жахливе слово. Моторошні картини постають перед
моїми очима, коли чую його. Скільки життів, молодих і старих, жіночих і
чоловічих, забрала в небуття ця сумна сторінка в нашій історії. На жаль,
не всіх ми можемо вшанувати своєю пам’яттю, бо імена більшості мужніх
синів – визволителів рідної Батьківщини залишились невідомими.
Тому не дивно, що про війну написано чимало
неперевершених творів письменниками не лише України, а й усього
Радянського Союзу.
Мені дуже сподобалось оповідання Михайла
Шолохова „Наука ненависті”. У ньому йдеться про життя лейтенанта
Степана Герасимова. Опис його зовнішності на початку твору дозволив, без
сумніву, зрозуміти, що на долю головного героя випали нелюдські
випробування. Ще й прощання з рідними, коли чоловіка забирали на фронт,
і жахливі картини війни, які йому довелось бачити, а найголовніше
– фашистський полон, де він теж побував.
Розповівши про скорботний шлях лейтенанта, про горду
гідність російської людини, яка не принизила себе перед ворогом, Михайло
Шолохов відкрив перед моїми очима сутність Великої Перемоги, так тяжко
вибороненої.
Жорстока фронтова дійсність не закрила від художника
слова головного: душі воюючого народу, безстрашне серце чоловіка, який
постає у своєму моральному зачаруванні величі . Автор використовує
символіку, щоб було видно, що справжня людина в найтяжчих випробуваннях
непереможна, як не вичерпана у своїй силі рідна природа.
Незважаючи на те, що сивина – це знак перенесених
страждань – і торкнула скроні лейтенанта Герасимова, він залишився
міцним і стійким під ударами „ буревію невидимої сили”, як могутній і
прекрасний величний дуб, який завжди тягнеться в блакитне піднебесся. Я
захоплююсь безстрашністю головного героя, величчю й відданістю його
душі, щирою любов’ю й повагою до рідної землі, до побратимів і лютою
ненавистю до ворогів, які, немов нелюди, знущались, убивали, намагались
підкосити волелюбний характер народу. А таких героїв були тисячі, навіть
мільйони! До того ж, лейтенант Герасимов і після шпиталю, нестерпного
полону не зміг залишитись удома й повернувся знову на фронт. І цей
вчинок теж підтверджує його любов до Батьківщини і гідність.
Саме тому мені цей чоловік дуже подобається, я йому
щиро співчуваю та вважаю, що з нього треба брати приклад багатьом
нашим юнакам.
Строкань
Юлія, 11А
(^)
*****
тема:
Ми
про війну з тобою прочитали
Як
приємно слухати мелодійні співи пташок , бачити чисте небо,
яскраве сонце, промені якого звеселяють. І відчувати,, що живеш на
рідній землі...
Та в
історії нашої держави були часи, коли за свободу Батьківщини боролися
полум’яні патріоти до останнього подиху. Дійсно, і сміливість, і
безстрашність, і відданість цих героїв не мають меж. . Адже Велика
Вітчизняна війна забрала десятки мільйонів життів, ціною яких ми здобули
перемогу.
Про
подвиги українців дізнаємося з книжок , а також від тих ,
хто мужньо боровся за рідну землю . Більшість письменників у своїх
творах зображує відчайдушних патріотів, що йшли на героїчні вчинки
заради визволення багатостраждальної землі.
Чимало майстрів художнього слова й самі брали участь у битвах ,
наступах , блокадах . Один з них – Вадим Бойко. Він, захищаючи Україну,
потрапив у концтабір. Проте мужньо терпів катування ворогів,
сподіваючись повернутись до рідної країни. У серці неначе іскорка,
палала надія на краще, на щасливе майбутнє. Усе побачене й пережите під
час Великої Вітчизняної війни письменник відтворив у книзі „ Слово
після страти”.
Прочитавши цей твір, я була вражена подвигами захисників, котрі
безстрашно йшли у вир боротьби, залишаючись відданими Батьківщині навіть
у критичний момент , коли буття втрачало сенс. Сила волі й витривалість
героїв є надзвичайними. Вони терпіли страшні катування й душевні муки, ,
але продовжували стояти до кінця.
Я
розумію ,що теперішній мир – це здобуток тих патріотів ,котрі віддали
своє життя заради України. Про них ми будемо згадувати й пам’ятати
завжди. Велика Вітчизняна війна – важливий період історії, про який
маємо дізнаватися якомога більше з книжок та з уст ветеранів. Адже
все менше стає тих , хто правдиво може розповісти про цю подію. Слід
виховувати в собі таку ж мужність , відданість, любов до Батьківщини,
які властиві героям, що полягли в бою за наше майбутнє.
Мир –
найдорожче щастя людини. Так бережімо й цінуймо його, шануючи пам’ять
славетних воїнів – визволителів.
Шестова Уляна, 11 А
(^)
*****
тема:
Ми
про війну з тобою прочитали
З 1941 по 1945 роки тривала Велика Вітчизняна війна. Цю одну
з найбільших трагедій людства не зміг замовчати жоден письменник,
особливо той, хто був на фронті, чиє дитинство опалила війна.
„
Доля людини” – роздуми автора над життям особистості в зв’язку зі
страшними подіями, які були тяжким випробуванням для цілого народу. З
цією метою, я вважаю, Михайло Шолохов добирає епізоди, що краще за інші
дозволяють зрозуміти цю проблему. Читаючи це оповідання, не раз задавала
собі питання: „ Чи витримає Андрій Соколов, головний герой твору, важкі
втрати, чи пройде він іспит на людяність? Що виявиться сильнішим –
обставини чи його характер?
Війна
– лихо, горе, вона підкорює, ламає особистість, руйнує все духовне,
святе. Багато разів в оповіданні повторюються слова основного героя:
„Тяжко мені, братцю, згадувати про те, що довелося пережити...”
Здавалося Андрій Соколов утратив у житті все: дружину, дітей, які
загинули під час бомбардування їхньої оселі, батьків, рідний куточок
землі, проте глибоко в серці завжди живими є віра, надія, духовність.
Так доля зводить персонажа з сиротою Ванюшею, малюком, у якого вкрали
дитинство, і втрати його були не меншими, ніж у нього, дорослої людини.
Мені стало легко на душі, коли я побачила, як емоційна тональність
оповіді почала змінюватися: „Вночі то погладиш його сонного, то
волоссячко на чупринці понюхаєш, і серце стає м’якшим, а то воно ж у
мене скам’яніло від горя,” – зізнається Андрій Соколов.
Отже,
ця особистість не втратила здатності до співчуття й доброти. Крім того,
через наступне всиновлення Ванюші, Михайло Шолохов
розкриває ідею непереможної людяності.
Герой вистояв, пройшов крізь перешкоди, знайшов, на мою думку, щастя в
мирному житті.
Читаючи твір „ Доля людини” я зрозуміла, що гуманність завжди повинна
перемагати відчай і горе. Письменник не дає зрозуміти, як складається
подальша доля Ванюші та Андрія Соколова, бо залишає для нас відкритий
кінець. Я впевнена, що саме біля батьківського плеча виросте той, хто
зможе все витерпіти й подолати на своєму шляху, якщо для цього покличе
Вітчизна свята!
Кобець Оксана, 11 А
(^)
|
Небо блакитне...
Небо блакитне сіє тепло,
Біло – рожеві сади вже цвітуть,
Радість навколо – усе ожило
Вірили люди, що дні ці прийдуть.
Та враз зупинилась хвилина ясна,
Враз заховався безмежності ранок,
По щоці прокотилась сльозина рясна
І раптом почався кривавий світанок.
Муки нестерпні... Ночі без сну...
Страх у окопах, біль за життя –
Все покотилось в безодню страшну,
З горя хвилини нема вороття!
Журливі новини, холодні листи,
Довгі походи, багнисті гаї,
Долю судилось нелегку нести,
Не всім довелось пройти крізь бої.
Велика подяка і низькій уклін
Усім, хто зостався навіки героєм
Естафету прийму я від тих поколінь,
Де кожний із них найхоробріший воїн.
Соколова Оксана, 9 Б
|